Використання довіреностей передбачене статтями 44 та 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Довіреність – це письмовий документ, який видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами. За станом здоров’я або з інших причин пенсіонер іноді не має можливості отримувати належні йому виплати особисто. У такому разі він може доручити цю справу комусь, оформивши відповідний документ.
Слід мати на увазі, що органи Пенсійного фонду України безпосередньо виплату пенсії у розумінні передачі грошей пенсіонеру не здійснюють. Виплата пенсії здійснюється через підприємства поштового зв’язку та установи банків. Таким чином, довіреність для виплати пенсії довірена особа надає безпосередньо працівнику поштового зв’язку або при знятті коштів із вкладу банку. До речі, після першої виплати пенсії через пошту таку довіреність або її копію залишають на виплатному об’єкті поштового зв’язку (там її зберігають в окремій справі).
Отримувати пенсію за однією довіреністю можна не більше як рік. Для того, щоб уперше скласти таку довіреність або скористатися нею, не треба звертатися в Пенсійний фонд. До органів Пенсійного фонду України, де пенсіонер перебуває на обліку, необхідно звертатися з довіреністю про виплату пенсії після спливу 12 місяців використання довіреності або після року дії такої довіреності. До того ж зробити це потрібно особисто. Виплату пенсії за довіреністю продовжують знову на один рік, починаючи з місяця, що настає за місяцем подання заяви. Буває, що пенсіонер звертається в управління до закінчення чергового року з дати вчинення довіреності або терміну, на який надано попередній дозвіл. У такому разі дозвіл на виплату встановлюється із місяця, що настає за місяцем подання заяви, знову на 12 місяців.
Порядок виплати пенсії за довіреностями в установах банків дещо інший. Якщо суми пенсій одержують за довіреністю більше як один рік або не одержують із поточного рахунку протягом цього терміну, банк зобов’язаний повідомити про це орган Пенсійного фонду, який нараховує відповідні кошти. Одержувач пенсії повинен особисто надати нову заяву до управління Пенсійного фонду України, де пенсіонер перебуває на обліку. Якщо пенсіонер не подає згадану заяву, виплату пенсії здійснюють шляхом включення у відомості на виплату пенсії через відділення поштового зв’язку. Проте, якщо з дати вчинення довіреності минуло більше як рік, працівники поштового зв’язку також не мають права виплачувати пенсію довіреній особі.
Якщо пенсіонер не може особисто звернутися із заявою щодо продовження виплати пенсії за довіреністю та виплату пенсії переведено з банку на поштове відділення (через відсутність заяви щодо продовження виплати пенсії через банк), відповідно до законодавства виплату пенсії зазвичай припиняють після шести місяців її неотримання.
Наприкінці нагадуємо, що довіреності для виплати пенсії зазвичай посвідчують нотаріально. Однак, якщо в населеному пункті немає нотаріусів, довіреність особи на одержання пенсії може посвідчити уповноважена на це посадова особа органу місцевого самоврядування. Якщо довіритель перебуває на стаціонарному лікуванні – довіреність може посвідчити посадова особа цієї установи. Також наголошуємо, що органи Пенсійного фонду України не здійснюють посвідчення довіреностей, не проставляють на них жодних відміток.
Докладніше про механізм складання довіреності, її форми, терміни дії, передоручення, припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності та відмову представника від вчинення дій можна прочитати в статтях 244, 245, 247-250 Цивільного кодексу України.
Крім того, нерідко виникають питання щодо виплати пенсії за довіреністю, виданою за кордоном, в зв’язку з чим доводимо до Вашого відома наступні норми чинного законодавства, що врегульовує дане питання.
Згідно зі статтею 13 Закону України “Про міжнародне приватне право”, документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Конвенція 1961 року, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, згода на обов’язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 “Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів”, набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22.12.2003.
Статтею 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
Згідно з положеннями Конвенції, документ, на якому проставлено апостиль, не потребує ніякого додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний в будь-якій іншій державі-учасниці Конвенції.
Україна є учасницею окремих міжнародних договорів, якими скасоване будь-яке додаткове засвідчення офіційних документів, що подаються до установ держав-учасниць такого Договору.
На сьогодні діють Договори про правову допомогу між Україною та Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Республікою Грузія та Туркменістаном, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Чеською Республікою, Угорською Республікою, Республікою Польща, Монголією, Соціалістичною Республікою В’єтнам, Республікою Македонія, Ісламською Республікою Іран, Республікою Болгарія, Республікою Куба та Китайською Народною Республікою тощо.
Відповідними статтями зазначених договорів передбачено, що документи, що були складені або засвідчені відповідною установою однієї з Договірних Сторін, скріплені печаткою та засвідчені підписом компетентної особи, мають силу документа на території другої Договірної Сторони без будь-якого іншого засвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін визнаються офіційними, вважаються такими ж і на території другої Договірної Сторони.
